Я не зовсім погоджуюся з вимогами МВФ

НБУ відпустив був курс, аби показати всім — що в нас до ринку ще дуже далеко…
Антикризовий закон рятує не банки, а депозити вкладників…
Стельмаху не потрібен піар…
УНІАН поставив кілька запитань Станіславу Аржевітіну, який є народним депутатом України (НУ-НС), головою ради Асоціації українських Банків, автором багатьох поправок антикризового законопроекту, які стосувалися банківського сектора.
— Станіславе Михайловичу, прокоментуйте будь-ласка, останній антикризовий закон, прийнятий наприкінці минулого тижня. Як саме заходи, прописані цим законом, допоможуть в оздоровленні фінансової системи?
— Мені не подобається, що цей закон трактують як предметну допомогу банкам. Я внутрішньо протестую, бо знаю, що призначення цього закону не тільки в тому, щоб урятувати гроші акціонерів. Банківський система в Україні перша відчула удари світової кризи. В інших країнах вона бє спочатку по фондовому ринку, а в нас він у зародковому стані, тому в нас першим постраждали банки.
Після цього криза поширюється на всю економіку держави. Саме для того, щоб допомогти банкам вистояти, був запропонований цей законопроект. В антикризовому законі прописано: якщо в банку з тих чи інших причин зявляються фінансові проблеми, то дозволяється спрощена система поповнення банку реальним капіталом. Акціонери, якщо відчувають проблеми, можуть зібратися й розглянути ситуацію без окремої процедури оголошень та реєстрації в НБУ, без погодження з Комісією з цінних паперів. У них є від двох до восьми днів. Це дає можливість акціонерам випередити проблеми й додатково здійснити внески.
Якщо акціонери з різних причин не хочуть скористатися цією спрощеною процедурою збільшення капіталу банку й таким чином збільшити його платоспроможність, здатність своєчасно розраховуватися за депозитами та вкладами, то Нацбанк призначає в банк тимчасову адміністрацію. А тимчасова адміністрація теж у прискореному варіанті вживає заходи, щоб у комбанк надійшов додатковий капітал.
Цей законопроект певною мірою змушує акціонерів вживати екстрені заходи ще до того, як НБУ побачить жовте світло в цьому банку. Якщо ж акціонери і в цьому разі не можуть або не хочуть збільшувати капітал за рахунок власних додаткових внесків, тоді тимчасова адміністрація приймає рішення про необхідність це здійснити за допомогою держави. І тоді держава, якщо вважає за необхідне, може стати співвласником банку, а може й повністю викупити його, взявши на себе зобовязання щодо захисту клієнтів банку. Для акціонера небезпека втрати банк має змусити внести свої гроші для його стабілізації.
— По-Вашому лихоманка з курсом закінчилася?
— Я не зовсім погоджуюся з вимогою МВФ щодо зобовязання вільного курсоутворення. До цього не готові ні наша економіка, ні наша законодавча база. Ну як можна говорити про вільне курсоутворення, коли в нас нема єдиної валютної політики? У нас пятдесят законодавчих та нормативних актів, які це регулюють. У податкової служби свої закони, у митниці свої, у Кабміну — свої, в НБУ — свої — у такому розгардіяші не можна говорити про вільне курсоутворення.
— Президент каже, що скоро можна скасувати заборону НБУ щодо зняття депозитів…
— Я думаю, що можна було б почекати Нового року, коли все заспокоїться.
— На важелях курсу сидить Нацбанк на чолі зі Стельмахом. Важко повірити, що знецінення та посилення національної валюти робилися несвідомо, і його ініціатори не знали що вони роблять.
— Це дуже складне питання, воно постійно мусується в суспільстві. Тут нема спеціальних рецептів чи формул. Моя особиста думка: зараз Нацбанк має зробити все, щоб стабілізувати курс гривні, принаймні до кінця року. Це заспокоїть людей, вони відчують, що держава керує процесами, принаймні на цьому етапі. У наступному році , якщо треба — коригувати курс.
Давайте сьогодні не будемо звинувачувати в усіх негараздах Нацбанк. У нас деякі керівники заради популізму роздають людям гроші, а потім перекладають відповідальність за зростання інфляції на інших.
— А Стельмах міг усе це робити без дозволу Президента?
— Я б хотів вивести розмову з русла, хто кому дає команди. Ще півроку тому банкіри запитували Володимира Семеновича — коли ми вже зробимо вільний валютний курс. Існує три види курсу: фіксований, плаваючий і вільний. Від фіксованого ми відійшли, до вільного ще не доросли.
На НБУ тиснули з усіх боків: зробіть вільне курсоутворення. Ну і, гадаю, Стельмах вирішив відпустити курс.
Уявіть себе на його місці… Ви голова Нацбанку, знаєте, що з України завтра-післязавтра виводитимуть свої кошти іноземні інвестори. Гривня їм не потрібна, вони ж сюди привезли долари, конвертували їх у гривню, купили за гривні цінні папери. Тепер вони хочуть продати цінні папери. Тож інвестор ось-ось має забрати 10 мільярдів гривень. Ви, як голова Національного банку України, за яку ціну продавали б їм долар — за 5 чи за 6 гривень? Адже, від цього залежить, скільки коштів виведе інвестор з фінансової системи України.
Інший — протилежний — приклад: вам треба купити в Росії газ. Потрібен долар. Український Нафтогаз прийде до вас, бо йому треба конвертувати кілька мільярдів гривень у долари. Ви як голова НБУ за скільки продаватимете Нафтогазу долари? За 7 чи за 10 гривень? Чи за 5, бо це вітчизняна компанія, і не можна довести до її банкрутства?
Це я навожу приклади — як непросто приймати оці курсові рішення. І якщо пустити сьогодні курс на вільне плавання, то це будуть такі стрибки…
— То для чого в НБУ відпускали курс, якщо розуміли, що будуть стрибки?
— Відпустили, аби показати всім — що в нас до ринку ще дуже далеко.
Я не можу сказати, хто кому дає команди. Але хотів би показати логіку деяких фінансових рішень. Нацбанк узагалі за ринковими правилами має піти з міжбанківського ринку. Банкіри між собою повинні торгувати — купувати й продавати. Але не сьогодні, бо якщо Нацбанк піде з міжбанку, то долар може коштувати й 10 гривень.
— У нас постійно оприлюднюється інформація, скільки мільйонів витратив Нацбанк на підтримку гривні на Міжбанку. Для чого суспільству знати, яку частину резерву тратить НБУ?
— Останнім часом Нацбанк дуже критикують за його непублічність, за його консервативність. Очевидно, тому ці дані оприлюднюються. Мені не подобаються політичні ток-шоу, де афішуються такі дані, я б їх узагалі заборонив…
— Це сказав націонал-демократ Станіслав Аржевітін…
— Я за демократію, але з серйозних речей не можна робити шоу.
У пятницю ввечері на телеканалі Інтер демонструвалася програма, де говорили про антикризовий закон і де виступали, зокрема, окремі керівники Партії регіонів. Після їхніх виступів уже в понеділок, банки, за словами їхніх керівників, відчули негатив з боку клієнтів.
А я хочу запитати: хіба це відповідально зараз сіяти паніку? Можливо, ухвалений закон недосконалий, можливо, його за пару місяців треба буде доповнювати, але люди мають розуміти: ми рятуємо не банки, а їхні депозити. Банки — це кровоносна система економіки України, яка несе гроші до всіх галузей народного господарства.
— Зараз гуляє чутка, що ми хочемо взяти технічний кредит у Росії під 10 відсотків…
— Я вперше таке чую. Президент наполягає на чітких розрахунках. Ми — їм за газ, вони нам — за труби. Жити в борг важче. Треба проаналізувати, який кредит, під який процент, на яку суму і в кого береш.
— Під час Помаранчевої революції теж була банківська криза. Фактично очолював НБУ Арсеній Яценюк, бо голова Нацбанку Сергій Тигіпко працював у штабі Януковича. Тоді Стельмах був проти заборони знімати депозити. Проте Яценюк пішов на це — він описує у своїй книжці, як він ледве не щодня збирався з представниками двадцяти найбільших банків, як постійно давав прес- конференції. Може, панові Стельмаху слід було не лише робити рімейк рішення Яценюка, а якось частіше радитися, щось придумувати, аби запобігти кризі?
— Стельмах збирається з банкірами. Він за складом характеру не публічна людина. Тоді, під час революції, прийшли бойові хлопці — Яценюк, Шлапак…
Вони щодня інформували населення, давали прес-конференції, показували репортажі по телебаченню з монетного двору. Складалося враження, що йде нарада за нарадою.
А зараз нібито нарад нема… Я на всі зустрічі банкірів ходжу сімнадцять років. Ходив і при Гетьману, і при Ющенку, і при Стельмаху. Наради з банкірами проводилися завжди. На певному етапі було більше показових виступів. А Стельмахові не потрібний піар.
— Державний корпоративний борг зріс із дванадцяти мільярдів до ста за якихось пять років. За ці гроші не створювалися підприємства, але збільшилися борги…
— Українці хочуть жити по-європейськи. Хочеться мати добрий телевізор, кондиціонер, холодильник, квартиру. Звикли українці й до того, що мають кредитні картки різних банків.
Я був категорично проти того, аби кожен третій кредит видавався на споживчі цілі. Якби кредитувалося вітчизняне виробництво телевізорів і автомобілів, було б прекрасно. Проте українці купують закордонне — і це погано. Вони роками віддають кредити, фінансуючи виробництво інших країн. Кого в цьому винити? Банки, які дали можливість це робити? Чи українців, які швидко захотіли красиво і зручно жити?
Банкіри мали проявити принциповість, заявивши: наш пріоритет — економіка країни, а потім — споживчі кредити. З усіх трибун публічно попереджати: українці, ми можемо створити вам ілюзію доброго життя дуже швидко, але давайте думати про економіку. Влада також мала відстежувати ці процеси і вчасно сказати — стоп.
Пішов перекіс, економіку не кредитуємо, купуємо за долари іноземні товари, весь прибуток іде за кордон. І я не пригадую, щоб представники громадських чи політичних організацій сказали: стоп, давайте зупинимо цей процес. Усіх це влаштовувало.
З іншого боку, можливість отримати споживчий кредит — ознака демократії.
Хочеш жити в розкішній квартирі й двадцять років платити кредит — твоє право.
Проте ви думаєте, що банкіри від хорошого життя почали займатися споживчими кредитами? Простіше видати двісті мільярдів десяти заводам на десять років і не мати головного болю. Але де ж знайти такі заводи?
Коли я був головою правління банку (Ажіо. — Авт.), то бігав за хорошим клієнтом і казав: візьми кредит.
Мало є українців, які хочуть займатися виробництвом, — усі на спекуляціях, купив — продав. Так живе Україна, а банк лише суспільний інструмент. Що потребує суспільство, то він йому й пропонує. Держава теж не спрямувала цей процес у правильне русло, не натиснула стоп-кран, не спитала банкірів, у яку галузь вони хотіли б направити кредитні ресурси і якого захисту вони хочуть у цій галузі. Жодного разу на цю тему не говорили. Нема скоординованої діяльності влади, банків і соціуму. Маю надію, що ухвалений антикризовий закон — перший крок на шляху вирішення цих завдань.